Крим – Україна: історичні паралелі
15.07.2016 18:16
У повоєнні роки, аж до перебудови, населення УРСР виховувалося на ідеологемах непримиренної ворожнечі та різновекторності історичних доль українців і кримських татар. Мовляв, Кримське ханство завжди чинило зло козакам і посполитим, а якщо татари й виступали в союзі з Богданом Хмельницьким, то неодмінно зраджували. Тому здобуття російськими військами за підтримки українських козаків Кримського півострову стало великим благом для «братніх народів» – росіян («старші брати») та українців («молодші брати»). Ці ідеологеми радянські системи освіти та книговидання наполегливо втовкмачували в голови десятків мільйонів людей, тим самим перетворюючи їх на бранців одного із тоталітарних «міфів ХХ століття». Цей міф живий і нині, хоча, звісно, він утратив свою силу і всеосяжність.
Так, у відносинах українців і кримців у минулі століття було чимало проблем – але між якими народами такі проблеми не виникали у ті жорстокі, далеко не райські часи? Проте було й чимало спільного у долях двох народів, і передусім те, що ані українці, ані кримські татари ніколи не претендували на імперську роль, прагнучи приєднати інші країни. Кримський ханат і Козацька держава мали автономний статус у складі Османської та Російської імперій, але постійно прагнули відновити свій початковий незалежний статус. Це іноді вдавалося за допомогою збройної сили, але на короткий час. При цьому кримці зазвичай допомагали українцям, а українці – кримцям. Не випадково в ті часи у мові кримських татар з’являється поняття «Kardaş Kazağı», тобто «козаки-побратими», а серед козацької старшини фігурує чимало прізвищ кримськотатарського походження (Ахматов, Джеджалій, Джемелинський, Джулай, Толда, Шангирей, Шеремет).
А далі й українська, і кримськотатарська державність, бодай у залишкових формах автономної Гетьманщини та васального Кримського ханства, були у другій половині XVIII століття ліквідовані Російською імперією майже одночасно, а землі обох народів стали об’єктами колонізації та масового запровадження рабства, званого в Росії «кріпацтвом». Практично одночасно обидві держави й відродилися під час революції 1917 року – як Українська Народна Республіка та Кримська Народна Республіка – та були знищувані в наступні роки і «білими», і «червоними» російськими імперіалістами. Потім синхронно, виходячи зі своїх планів світової революції, більшовики почали проводити політику «коренізації», залучивши до цього й українських і кримськотатарських націонал-комуністів (для яких на першому місці був не власне комунізм, а національне відродження та модернізація з метою рівноправного входження у всесвітню сім’ю націй). Потім спершу кримськотатарське, а потім й українське національно-культурне відродження 1920-х були зупинені, а їхні лідери й активісти – розстріляні. 1944 року Сталін депортував кримських татар. За компетентним свідченням Микити Хрущова, те ж саме він мав намір зробити і з українцями; на заваді стала лише неспроможність НКВС вивезти за короткий термін до Сибіру понад 30 мільйонів людей.
Нарешті, з 1960-х розпочалася спільна участь у русі Опору тоталітарній системі (згадаймо лише співпрацю Петра Григоренка та Мустафи Джемілєва); потім були і здобуття незалежності Україною 1991 року (коли кримські татари майже як один голосували за цю незалежність), і підтримка боротьби проти кримського сепаратизму та російської інвазії на півострові кримцями.
З іншого боку, якби Крим 1954 року не був переданий Україні (нехай тоді й радянській), а й далі залишився областю у складі Росії, то можливості повернення кримськотатарського народу на батьківщину наприкінці 1980-х, найімовірніше, не було би. Або ж дозволили б повернутися кільком десяткам тисяч ретельно «відфільтрованих» кримських татар, розірвавши і зруйнувавши таким чином перспективи відбудови національного життя кримців.
Знаний київський філософ Мирослав Попович іще 15 років тому зазначив: «Кримськотатарська нація є природним союзником етнічних і політичних українців. Це – опора Києва у Криму. А Росія тим часом посилює тиск на кримських татар, відверто намагаючись його позбавитися – частково за допомогою асиміляції, частково – витіснення поза межі півострову. В цьому Путін продовжує лінію Єкатерини ІІ, Ніколая І, Александра ІІ та Йосифа Сталіна, які мріяли про «етнічно чистий» російський Крим. Їм урешті-решт вдалося знищити етнокультурне розмаїття півострова (де нащадки кримських ґотів, де місцеві вірмени, греки й болгари, де караїми?). З потрійним ентузіазмом окупанти сьогодні нівелюють у Криму все неросійське (включно з українським і кримськотатарським); тільки російсько-імперське, і нічого більше!
Таким чином, навесні 2014-го, після нової російської окупації півострова, кримськотатарська нація вступила у ще один трагічний період своєї історії – і знов-таки, йдеться про спільну історичну долю українців і кримців. Постійні залякування, обшуки, арешти, жертвою яких може стати будь-хто через своє національне походження, дуже нагадують те, що вже було в Криму – й у XVIII, й у ХІХ століттях. Проти кримців окупаційна влада використовує стратегію видавлювання шляхом створення нестерпних умов існування.