Розвінчування міфів російської пропаганди
11.05.2017 17:14
В ЗМІ все частіше з’являються публікації, у котрих стверджується, що в умовах відкритості інформації, в першу чергу цифрової, Росії немає смислу брехати про війну з Україною. Бо нікчемно виглядає, коли неправда розвінчується.
Справді, ті вигадки, які впродовж тривалого часу продукуються російською пропагандою, як правило, розвінчуються. Та це мало впливає на реальний стан речей, і прокремлівська міфологічна творчість продовжується.
Тож поки військові найманці на сході винищують українців фізично, ціла армія російських тролів і ботів постійно працює над тим, як впливати морально, психологічно, на рівні підсвідомості як на, власне, російську аудиторію, так і на український загал, серед котрого також є люди, схильні сприймати потоки неправди, які виливаються в інформаційний простір щодо війни з Україною, щодо самої України.
Скажімо, віднедавна почали з’являтися повідомлення про те, що українці більше не бажають захищати свою землю у російсько-українському конфлікті. У одних подаються висловлювання, як зазначається, наших земляків, які кажуть, що мовляв, «немає за кого воювати». У інших наводяться статистичні дані, без зазначення джерела соцопитування, про те, скільки наших співгромадян не хочуть воювати самі й відпускати на війну рідних.
Причому, вдаються до цього не тільки радикальні російські інформресурси, традиційно вороже налаштовані до України, а й ті, хто ніби вважався поміркованим.
Можливо, саме таким чином кремлівська пропаганда намагається «вбити» відразу двох зайців, як то кажуть. З одного боку, заспокоїти своїх найманців, яких відправляє на схід України. Бо якщо проаналізувати повідомлення у інформаційних ресурсах та у соціальних мережах, то помітно побільшало повідомлень про небажання самих росіян воювати на українському сході.
Але не менш вірогідно й те, що такими пропагандистськими трюками намагаються сформувати й певні настрої і в українському суспільстві. Мовляв, «вам немає за кого воювати у цій війні», «це не ваша війна», «ця війна простим українцям непотрібна» і так далі.
Що ж, давно відомо: брехня нерідко послуговується правдою, щоб виглядати переконливіше.
І ті «результати» соцопитування, за якими чи то 80, чи 90 відсотків українців не виявляють «бажання брати участь у військовому конфлікті на сході України», цілком вписується у цей підхід.
Насправді, українці жили мирно і ніякої війни не хотіли. І сьогодні найбільшим, мабуть, є бажання, аби конфлікт було врегульовано.
Тому скажу, що не 80, не 90, а всі сто відсотків українців, не хочуть, щоб їх рідні: чоловіки, діти, брати, сестри гинули у нав’язаному нам чужою волею військовому протистоянні.
Так, українці не хочуть, щоб їх сини, доньки, брати, сестри, просто добрі знайомі і навіть не знайомі йшли на війну. Але ті беруть у руки зброю і цей вибір доводиться прийняти рідним і близьким.
Ось у інтерв’ю журналісту немолодий чоловік каже, що пішов воювати, щоб захистити своїх дітей і онуків. І їх дуже багато таких посивілих чоловіків, які могли б залишитися вдома, але пішли на фронт.
Ніхто не досліджував, скільки в Україні родин, де чоловіки пішли на фронт, а дружини активно почали займатися волонтерською діяльністю.
Якось довелося розмовляти зі знайомою, у якої син кадровий офіцер. Зараз знаходиться у зоні АТО.
Насправді їй дуже важко чекати сина, кожен день з тривогою чекає новин зі сходу. І не спить по ночах, і молиться за свою дитину, і за всіх, хто там разом з ним. Але тим не менше говорить:
- Що зробиш? Це його вибір. У нього така професія – захищати, нас усіх захищати…
Не тільки ця мати не спить вночі, чекаючи на сина з війська. Їх багато таких українських матерів. І батьків-чоловіків, які нервово палять по ночах цигарки на кухні міської квартири, чи на лавочці під сільською хатою, знаючи, що рідна людина в цей час десь на блок-посту, чи в окопі під ворожими кулями.
Тому не буде перебільшенням сказати, що сьогодні всі свідомі українці моляться за тих, хто своїм життям зупиняє чорну навалу, яку намагається принести в нашу землю російська агресія.
Недавно довелося прочитати роздуми про те, що Росія цією війною, з одного боку, вбиває український генофонд, а з іншого, - позбавляється від власних декласованих елементів, від тих, хто заслуговує хіба що на назву «покидьків» суспільства.
Та запитаймо себе: «А коли у нашій історії було інакше?» Чи знайдемо бодай століття, коли український народ жив без московського тиску, московського визискування, московського винищення?
Ось і сьогодні гірка правда у тому, що захищати Україну йдуть кращі, освічені, розумні, люди навіть з іменами, відомими не тільки у себе на батьківщині, а й у всьому світі. І гинуть за свою землю.
Недавно Інтернет, як то кажуть, «зірвало» фото старенької жінки, яка ставши на коліна, проводжала в останній путь українського солдата, котрий загинув на сході.
Цей хлопчина, який мав би жити, ростити дітей, мирно працювати на користь своєї родини і країни, знав за що він пішов воювати.
І старенька, яка ніби вклякла на мулькому сірому камені, проводжаючи похоронну процесію, теж знає, за кого віддав життя цей український солдат. Врешті, як і багато інших наших співгромадян, які завжди ось так, на колінах проводжають всіх, хто поліг на сході України.
В українського письменника Василя Шкляра є такі слова:
«Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями - жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто…».
Справді, на нашій землі є дуже багато мирної роботи, яку мали б взяти на свої плечі ті, хто сьогодні стримує ворога на українському сході, для кого захист Вітчизни навіть не конституційний, а людський обов’язок.
І це той впертий факт, який розвінчує будь які міфи ворожої пропаганди.